Інтерв’ю з братом Олександром Могильним
23 квітня Олександр Могильний, монах-капуцин, який служить у нашій парафії, відзначав свій 33-й день народження. З нагоди свята журналісти парафіяльної газети “Голос серця” вирішили зробити інтерв’ю, яке згодом з’явилося у шостому номері газети. У розмові брат Олександр поділився історією свого навернення, а також думками і досвідом про таку важливу тему як виховання молоді.
Інтерв’ю до 33-річниці брата Олександра
— Брате Олександре, я ще раз Вас вітаю з днем народження. Розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили до Дніпропетровська, тобто від початку — чому прийшли до капуцинів, і пізніше, як опинилися вже у нас.
— Звичайно, коли говорити про Дніпропетровськ, то варто говорити про поняття самого слова «покликання», поняття, яке не завжди зрозуміле для будь-якої людини. Чому я, чому саме це місце, чому саме ці люди, чому цей час?
Насправді, мені важко говорити про покликання, оскільки для мене самого моє життя являється великою загадкою. Мені здавалося, що кожна людина, ну якась інша, є вибрана, все відомо, але я, те, що відбувається в моєму життя, те, що відбувалося в моєму житті, ну, інколи, це не зі мною. Це, інколи, такі фрагменти якби казки якоїсь, чи фрагменти просто, які з насторожею, з очікуванням треба дивитися, тому що вони можуть якось перейти в якусь драму, в якесь розчарування. І тому, так говорити про покликання, чому саме капуцини, важко мені зрозуміти. Тому що я в своєму житті окрім єзуїтів, яких до кінця не розумів, бачив капуцинів, й інших більше не хотілося нікого бачити, тобто в розумінні такому — не хотів шукати, питати, а може цей орден, а може це згромадження, а може інший стиль життя.
Тобто, знаєте, можна порівняти, як хлопець закохується в дівчину і каже: «Вона! Чому — не знаю, але моє серце каже, що вона». Так само я. Я не знаю чому. Але в серці відчув, що цей стиль життя, ця духовність. Стиль життя пов’язаний з певною духовністю. Якби Бог дає підтвердження, що власне ця дорога. Людське життя це є розвиток. Людина народжується і покликана до розвитку і не можна сказати, що людина, яка має, там, відповідний вік пенсійний, умовно кажучи, це вже кінець розвитку до смерті. Це означає, що переді мною, аж поки Господь там не визначить цей час, коли маю залишити Землю, це є час розвитку. Тому мій розвиток буде власне полягати в тому, що буду глибше пізнавати цю духовність св. Франциска, цю дорогу, якби наново вибирати її.
Щоб говорити про те, що я знав духовність св. Франциска, постать св. Франциска — ні, тому що це був початок 90-х років. Життя монаше, церковне взагалі, в Україні тільки починає відроджуватися, тобто можна сказати, має зовсім інший вимір, аніж було до того часу, коли Церква була гнана. І для мене це було нове, яскраве. Хоча з дитинства ходив до Церкви, з дитинства був віруючим, практикуючим, але те, що було, маючи там 16-17 років, для мене все було яскраве, нове, так наче перший раз захоплений, це цікаве, і це цікаве, і так хотів би жити, і так хотів би жити.
Але разом з тим Господь чомусь вибрав мене, власне, на цій дорозі. Що зараз, як я бачу на своє життя і на духовність взагалі францисканської дороги, і також францискансько-капуцинської харизми, бачу що це також, напевно, невипадково. Бо Бог коли створив людину дає їй певні риси, які будуть характеризувати її життя. Людина не може бути з таким темпераментом і вести стиль життя протилежний темпераменту, це неможливо. Господь є Богом життя, Він є Богом всіх ситуацій. Тобто ніколи не буде сам собі перечити. Тому дивитися на мій стиль, так я є живою людиною, швидкою, то не знаю чи в іншому ордені я міг би реалізувати перш за все свою людяність, покликання бути людиною, християнином, а тоді вже там капуцином. Не знаю. Тому бачу, щораз ясніше, яскравіше, що невипадково це сталося.
Так, це є розвиток, бо те, що було 10 років тому, важко мені було зрозуміти, але Бог дивиться завжди в перспективі, в часі. Знає той потенціал речей, дарів, талантів, які ж Він сам дав мені, і дає цей час, всі умови, сприятливі умови, щоб вони розвинулись. Тому що кожне покликання це є сприятливі умови для реалізації того потенціалу, який людина має від Бога. І це є щастя! Ось інколи люди питають: «Що таке щастя?». Щастя, ну справді — це те, що ти щасливий з того, чим ти займаєшся, що виконуєш, що робиш і взагалі все. Чи в цьому стилі немає страждання Христа? Є, повно, але вимір щастя — це не брак страждання, але сенс, реалізація. Навіщо цей хрест, можливо, до кінця його не розумію, але він приведе мене до повноти щастя, до єднання з Богом. Тому спасіння — це моя зустріч з Богом вже сьогодні. Дивлячись на своє життя вже з перспективи часу, хоча не так багато живу на цьому світі й в ордені, то насправді я щасливий від того, що Бог вибрав мене до такого стилю життя, конкретно до такого ордену і конкретно в цій країні.
Це також невипадково, що кожна людина живе у відповідний історичний час. Так, може, хотілося б жити в інший час. Дивлюся на історію капуцинів тут в Україні… Навіть вчора, проглядаючи книжку,пов’язану з ювілеєм 300 років присутності капуцинів в Україні, дивився на фотографії, кажу: «Ну чудовий час». Але чудовий і наскільки трагічний. Всі ці касати (відбирання, — прим. редактора) монастирів, переслідування. Невідомо чи я міг би тоді витримати. Але чудовий час життя чернечого, класичні капуцинські монастирі. І також би може хотів би жити і десь у Західній Європі чи Сполучених Штатах, де таке нормальне життя людське воно є іншим. Нема проблем хоча б з тим, що ніхто не стоїть на вулиці, й на асфальті, на бетоні, але в храмі, історичному, з чудовою архітектурою. Так, може. Але, питання сам до себе ставлю — чи те місце, той час було властиве для мене? Так, я колись дуже хотів виїхати закордон, навіть будучи капуцином, але зараз — ні за що. І коли довелося мені півроку тому поїхати на місяць до Кракова, то насправді було важко виїжджати. Так, були умови, були чудові умови, ліпші аніж тут. Але на реколекціях я вже молоді якось говорив, що свою конуру я би не проміняв. Де нема вікна, де нема повітря, де руками дістаю стелю, але не поміняв би. Насправді. Бо умови життя — це ще не все. Можна мати все, мати забезпечення, але це не дає почуття гідності, вартості, цінності, щастя. Це не те, насправді. Бо те, що є в серці, тим можемо ділитися, те можемо дати. Не гроші, не дари, не талант, хоча це також важливе, також має місце, але якщо пусте серце, то матеріальні речі, цінності не допоможуть, не засвідчать, не подадуть людині життя і найбільше не дадуть людині Бога. Це найбільше.
— Брате Олександре, те, що Ви у нас займаєтеся в парафії і на реколекціях з молоддю, це якось пов’язано з Вашим особистим бажанням чи це більше доручення, в якому Ви почали шукати своє місце? Що це для Вас?
— Коли для себе дивлюся на ситуацію, пов’язану зі служінням молоді, то перше так відкрив собі це служіння в Києві, коли з влади своїх настоятелів був направлений до Києва на навчання і мій настоятель дав якби групу підлітків, старшокласників: «Будь ласка, займайся ними». До цього часу були вже у мене початки співпраці зі студентами, зі старшокласниками, але тоді вперше відчув таку вагомість служіння цій категорії людей. Сам собі говорю, насправді, вона є складна. Бо це вік бунтівничий, вік, де, молоді люди мають наново зробити переоцінку цінностей, вибрати ці цінності за свої, і лише тоді вони можуть ними жити і говорити, що моє. Але разом з тим бачив, що дуже легко, зручно, може навіть плідно працювати з дітьми і з дорослими. Бо вони, можливо, менш проблемні, але з такою категорією дуже важко. І разом з тим побачив, що наскільки в них вже з’являються конкретні проблеми дорослих людей. Вони відчувають, що вже не малі, не діти, але ще не дорослі. Тобто їх там вже не приймають, а тут ще не приймають, їх також кидає. А вони потребують сьогодні дати їм відповідь, сьогодні дати їм щастя, сьогодні дати їм все те, що вони хочуть. І тому тікання вбік, вправо, вліво, додає їм проблем. Я побачив, що я їхні проблеми не вирішу, я їм насправді не зміню життя, але найбільше, на мою думку, що я можу їм дати — це те, що можу бути разом з ними. Власне, просто перебувати разом з ними, товаришувати в їхніх проблемах, дати відчути що вони не самі, не одні. І так почав просто працювати. У мене не було багато їх, було кілька осіб. Але побачив, що вони цього потребують. Потребують, щоб їх приймали такими, якими вони є. Тобто, що вони не мусять платити за любов, за увагу, за пам’ять, за просто акцептацію їхнього життя. Що вони просто є такі. Вони є відкриті, насправді, вони супер-відкриті, бо ще не навчилися такого явища, що притаманне, наприклад, дорослим людям мати два обличчя — офіційне і неофіційне. Вони ще є відкриті, прямі. Може до кінця навіть не усвідомлюють, але ще залишається у них дитячість ця, наївність ця позитивна. Тому інколи насправді було важко в тому значенні, що ставили неприємні, як на мене, питання або докори. Наприклад, коли їм не подобалась катехеза, то вони говорили: «Брате, але Ви сьогодні таке говорили…». І насправді мені важко, я готувався, я зробив все, а вони… Але разом з тим, я знав що вони говорять це щиро і говорять з любові. І я знав, що наступного разу, навіть якщо сьогодні йому не сподобалося, він прийде. І не буде шукати подобається чи не подобається, тільки він у правді стоїть. Насправді, це було для мене щастя. Важко почути, що тебе не приймають, важко, але разом з тим, дати їм можливість говорити правду і за цю правду їх не переслідують, не вимагають «Змінись, лише коли будеш добрий, то тоді прийди».
І після якогось часу я просто почав молитися до Бога про співпрацю. Я не знав чому, але я відчував, що можливо Бог цього хоче. І тоді їздив на такі реколекції (духовні вправи, — прим. редактора) просто помагати. Я бачив як молодь, ну тягнеться до мене, хоча тоді не розумів чому. Так, я знав, що вони мене люблять, не знав — за що. Насправді, не знав за що. Але разом з тим бачив, що цінність для них — просто бути з ними. І надалі вже кілька років молюся про співпрацю з ними.
Бог дає цю можливість вести для них реколекції. Важкі, непрості, тому що коли не один раз розмовляв чи з хлопцями, чи з дівчатами, бачив що маючи 16-17 років вони мають інколи проблеми дорослих людей. Тобто, бачу дитина, а на плечі кладуть відповідальність, вимоги життя дорослої людини. Вони просто не витримують. Не витримують бо складні сімейні обставини.
Ми знаємо ситуацію в Україні з розбитими сім’ями. Так насправді мало коли знаходив підлітка зі здорової родини чи з віруючої родини. Це рідкість. А це означає, що вони вже від своєї молодості є відкинуті. Інколи поранені. А вони прагнуть одного — любити їх. І бачу наскільки для них є цінне, важливе, що за них треба просто молитися. Що вони цього прагнуть, хочуть. Здивуванням для мене було, коли під кінець одних з ре колекцій спитав їх: «Що ви хочете, дискотеку чи молитву? — ну, думаю, вони мені підскочать, — Дискотеку», — а вони почали кричати: «Ми хочемо молитви». Насправді це було для мене таке відкриття. Я не погоджуюся зараз на те, що молодь хоче пива, дискотеки це — неправда. Тому що я бачу їх, я знаю їх, знаю деякі родини, знаю деяких батьків. Коли, наприклад, я працював у Києві для мене був, насправді, люксус, коли я з однієї сторони працював з підлітками, з другої — знав їхніх батьків, розмовляв з ними про це. Це насправді чудово, коли бачиш дві сторони, і знаєш ситуації, знаєш у чому можеш їм помогти. Великий скарб, який Бог дав мені, справді, з підлітками. І тому я кажу, що не погоджуюся на те, що молодь — це та, яка хоче забави. Вони хочуть людяності, але вони мають право не знати це життя. Тепер наше завдання, духовенства чи світських людей, Церкви, показати їм Бога, показати їм правдиве життя. Я не знаю, я не вмію, але в мене є прагнення в серці.
Але Бог також бачить наскільки співпраця з цією групою людей — це співпраця кількох людей. Так, вже сьогодні маємо таких співпрацівників з різних куточків України. Де Бог наче складає нас разом і кожному дає окремий дар, окрему харизму. І коли ми разом, тоді робимо одну групу і цією групою можемо служити. Я бачу наскільки це є важливо для них.
Зараз для мене був такий подарунок на день народження те, що… Ну я був переконаний: «Звідки вони будуть знати», — а вони дзвонили, писали, писали в інтернеті, й для мене це був, насправді, подарунок від Бога. Дорослі дають подарунки, бо мають за що. Малі, як їх називаю, вони не мають за що. Але те, що мають — дають, своє серце. І для мене було таким величезним подарунком тому, що їхня пам’ять, їхня увага для мене є таким піднесенням того, що те, що роблю воно не пропаде.
Я називаю це, можливо, не якоюсь формацією для них, бо формація буде пізніше, тоді, коли вони самі виберуть, коли вони самі захочуть, але це — боротьба за їхнє життя. Так, багато молоді хоче, але пізніше втрачає це, губиться, обставини життєві так складаються, що вони відходять від Церкви, від Бога, але є так, що вони повертаються після багатьох—багатьох років. Тому я не очікую зараз бачення своїх плодів, бо така правда, що нам не дано зараз побачити плодів. Це коли покоління після нас прийде, яке буде пожинати ці плоди. Але ми зараз сіємо. Інколи Бог дасть ці плоди, щоб показати, те що робиш — є добре. І тому, те, що ми робимо — просто боремося за них, боремося, щоб вони не пропали. Вони відійдуть, але, переконаний, що вони хоч раз у житті досвідчили Бога, Його любові, то коли прийде цей момент, важкий момент, вони просто будуть знати куди повернутися.
Пам’ятаю одне таке велике відкриття для мене було, коли на реколекціях у Красилові на молитві відчув, що маю сказати їм: «Храм — це Ваш дім. Чому? Тому, що храм — це дім Бога, батька, а ви — Його діти. Тобто, маєте прийняти храм за свій власний дім». Дитина, яка є в своєму домі, вона відчуває себе вільно, насправді, вільно. Не в гостях, не на концерті. І тому кажу: «Можете розійтися по всьому храму, сісти там, де захочете, ну, звичайно, окрім вівтаря». Знаєте, що я побачив? Вони просто всі пішли під вівтар, до вівтаря. І коли я почав за них молитися, зайшов у пресвітеріум і розсміявся, бо вони просто як курчата сиділи під вівтарем. Сиділи і дивилися. Оченятами дивляться на тебе і мені просто сміх взяв. Але радів за них. Чому? Тому, що вони сіли так, як зручно. Не дивилися «Можна», «Не можна». Це не Літургія, де є чіткі правила, але для мене було важливе, щоб вони відчули, досвідчили, що храм — це дім їхнього Батька. Тобто, важливе, що коли їм буде важко, вони б мали куди повернутись. Це є важливо. Людина, яка немає куди повернутись, це людина, яка втрачає надію. І тому важливе завдання — показати їм надію.
— Ви згадали такі хвилювання, в яких знаходиться молодь, хитання, що вони вже не діти, ще не дорослі, і в цей час, як мені здається, дуже важливо мати певні авторитети, певне світло, на яке можна рівнятися куди йти. Як повернути дітям моральні авторитети, щоб вони мали на кого рівнятися?
— Взагалі, в житті людини, яка шукає Бога, є різні етапи. Перший етап — етап дитинства, де дитину тато і мамо ведуть за руку до Церкви і своїм життям, своїм свідченням, прикладом, показують. Дитина в своїй щирості, наївності дивиться на взірець, бо батьки є взірцем, і говорить: «Так є, так має бути». Але це до якогось часу. Тоді, коли дитина стає дорослішою, а значить цінності, які батьки переказували, вони втрачають свою актуальність, втрачають свою вагу. На певний час коли відбувається переоцінка цінностей. Бо до того часу це не були цінності дитини, тільки цінності батьків, вчителів, суспільства… І тому дитина добра. Вона вдома добра, в школі, в дитячому садочку добра. Бо батьки, вихователь, вчитель добрі й вона, дитина, дивиться на них, приймає цей авторитет, стиль життя, тобто, ці цінності. Тепер коли підліток підростає має якісь цінності вибрати. Для того, щоб вибрати мусить оці відставити. Відставити Бога, християнство, все. Не в розумінні того, що позбутися, але відставити, щоб сказати: «Оце я хочу, це для мене цінне, це є важливе. Я Бога вибираю, я християнство вибираю, я вибираю це». Або ж навпаки: «Ці речі, ці цінності я відкидаю». І тому на цій дорозі є важливість людини, яка не подасть, але буде, якби товаришувати. Тобто, подати — це значить що, знову повернутися в дитинство і сказати: «Мусиш». Ні, треба підказати, показати на цінності. Одночасно шануючи свободу вибору молодої людини. Бо ті цінності, які будуть правдивими цінностями, це буде тоді, коли молода людина вибере. І тепер вона не знає, що є золото, а що не являється золотом і буде шукати тих людей, тих авторитетів, які приймають їх, шанують.
Рухи, псевдо-життєві рухи, які так насправді окрім смерті, окрім залежності нічого не дають. А користаючись тим моментом життя підлітка, коли він не знає, не відає і як наївне дитятко йде, то можна його хватити для себе, використати. Пізніше випробувати, використати, вийняти найбільше і викинути як непотріб на вулицю. Якщо так станеться у житті молодої людини, дуже важко пізніше показати правдиву цінність. Бо це пов’язано з людиною, яка це показує. Молода людина насторожена на це, вона боїться довіритись, повірити, відкритися. Тому що один раз вже було. І це є найбільш вагомий момент в житті підлітка, побачити чи він зломлений чи незломлений. Тобто, не допустити надломлення цього, цього розчарування.
Якби ми не хотіли, якби батьки не хотіли забезпечити дитину від цієї трагедії, ніколи не забезпечимо. Не можемо знаходитись 24 години на добу з підлітком. Навіть якщо будемо це робити, то не будемо всередині, не будемо знати його серце, чим він дихає, тобто, його світогляд. І тому треба дати свободу. Але в цій свободі мусить бути любов. Любов, яка говорить про що? Щоб ти не робив, чим би не займався, я тебе люблю. Я тебе шаную, твій вибір. Але я буду говорити, те, що говориш, що робиш, що хочеш вибирати — може бути злом, може бути добром. Зі своєї величезної любові я тобі говорю, що ці речі — добрі, ці — злі. Ці речі, не можна робити тому, що вони не дають тобі життя. Ці речі варто робити, бо дають тобі правдиву свободу. Це є, можна сказати, небезпека, тому що, я скажу «Ні» і значить буде спротив, може бути відкинення. Може. Але, правда вона складна, вона важка, але вона цінна. Ніколи не можна купувати любов. І тому лже-лідери, лже-авторитети вони підступно йдуть на купівлю любові своєї. Тобто я тобі даю все, роби все, що завгодно, і тоді будеш мій. І вони знають що так буде. Але чи за цим йде насправді правдива любов? І тому важко говорити про авторитет людини, яка показує моральні цінності. Бо завжди пов’язано з відкиданням цього авторитету. Але Ісус завжди стояв на межі відкинення. Знав, що якщо скаже правду, то відкинуть Його. Але Він знав, що іншої можливості не може дати, щоб людина отримала життя. Тому також важливим є розуміння, що мене відкинуть, але я не відкину. Тому, що я знаю, що підліток піде, він залишить мене, я для нього перестану бути авторитетом, бо я не погодився на якесь зло, яке він хотів, але він мусить знати, і це також важливо для батьків, що є хтось, хто на нього чекає. Бо рано чи пізно він впаде, рано чи пізно впаде до ями, і якщо він знає, що є хтось, хто на нього чекає, він підійметься з цієї ями. Чому молодь не піднімається з ями? Тому, що вона не знає куди йти. Не знає людей, які чекають на них. Не знає людей, які пробачать. Не знає. І тому такий величезний відсоток самогубств серед підлітків, бо не знають людей, які можуть прийняти, бо не вірять у пробачення, не вірять у любов, не вірять у те, що є надія. Не вірять у це. Тому боротьба за те, щоб показати молодій людині цінності, тобто вибір морального життя. Це боротьба, насправді, за світ надії, світ любові. Що в світі не все є зло, але є і добро, тільки його варто побачити.
— А наскільки у вихованні молоді є важливим Слово Боже і в чому є особливості проповідування Слова Божого як в Церкві, так і в родині, ба навіть невіруючій?
— Коли дитина народжується, вона народжується в родині. І кожна дитина дивиться на світ через призму батьків. Батьки є першими, хто показує Бога, навіть якщо вони цього не усвідомлюють, навіть якщо це є невіруюча людина, і дитина не знає дорогу до Церкви, не знає слова «Бог», але все одно дивиться на світ через призму батьків. І пізніше, коли навіть доросла людина навертається і приймає Бога, то вона легко прийме авторитет Бога, тому що її батьки показували його, тоді, коли вони навіть не були свідомі цього і ця дитина не була свідома. Це пов’язано. Тобто це скарб, який з часом відкривається.
І Слово Боже — це той скарб, який показує нам правдиве обличчя Бога-батька. Старий Заповіт — це розвиток любові. Це педагогіка Бога-батька по відношенню до дитини. Тому можемо подивитися, що народ ізраїльський показує вередливого підлітка або дитину, яка топче ногами: «Тату, дай, бо кінець». Але тато мудрий, який любить, каже: «Ні, не дам. Бо те, що дам, то тебе знищить». І Новий Заповіт — це, так би мовити, вершина зрілості любові, де вже є хрест, де є Воскресіння, де Ісус Христос, як дар Бога-Отця своїм дітям, і сповнення цієї обітниці. Слово Боже показує розвиток обітниці Бога. Ти маєш право бути такий, який є, ти маєш право сьогодні брехати, маєш право сьогодні зраджувати, маєш право красти, тому що ти є вільний. Ти відходиш, ти тікаєш від Бога, але Бог не тікає від тебе. Що б ти не робив Бог іде за тобою, і це є ця обітниця, яка пізніше здійснюється. Слово Боже воно є специфічним для молоді, тому що асоціюється зі словами авторитету. Бо сьогодні слово можна говорити, а завтра від нього відрікатися. «Не було, неправильно зрозуміли, у мене настрій був поганий, це неправильно». Навіщо? Але тепер Слово Боже говорить це як авторитет Бога. Тобто, гарантією обітниці, яку Він дає, є сам Бог. І тому можеш, насправді можеш, до молодої людини говорити: «Прийняти це слово або не прийняти. Не думай, що від цього буде катастрофа світу. Ні. Тільки твоя катастрофа, твого життя. Але пам’ятай, що те, що Слово говорить, воно здійснюється. Здійснюється тому, що життя світу, людей, святих, показує на здійснення цієї обітниці». Це Слово живе, яке може здійснитися тоді, коли молоді люди приймуть, тобто повірять. Тому Слово Боже міцно пов’язане з вірою. Тепер якщо цієї віри молоді люди не бачать у родині, то їм важко прийняти і слухати Боже Слово. Для них воно буде абстрактне і нереальне, але це не означає, що так має бути. Адже є боротьба Бога за їхнє життя і Слово Боже це показує.
— Що можна було б робити батькам чи що має робити Церква, щоб батьки були більш активними у проголошуванні Царства Божого для своїх дітей?
— Звичайно, коли говорити, про працю з молоддю, то потрібно говорити, перш за все, про працю з батьками. Перш за все. Бо те, що бачимо проблеми в житті молоді, це вказує на проблеми в родині. Сьогодні не лише у нашій країні, взагалі у світі, є проблема родини, здорової родини, авторитету батьків. Він насправді був різко змінений у ХІХ ст. у країні, яка вважалася першою дочкою Церкви — Франції. Революція у Франції, яка підважила авторитет Бога, тобто підважила авторитет родини. Тобто батька, як того, хто показує своїм життям Бога своїй дитині. Але знаємо, що яка б ситуація не складалася у житті батьків, їхніх батьків, Бог має міць, Бог має владу змінити все це своєю любов’ю. Бо Він є понад батьківством, Він є понад історією, понад часом. Його любов є наскільки велика, що Він може те, що по—людському здається неможливо вилікувати. Тому перше, що варто Церкві, це показати важливість авторитету Бога в родині.
